попихач[попи́хач]

ПОПИ́ХАЧ, а, ч., розм. 1. Той, хто служить де-небудь, у кого-небудь як виконавець дрібних доручень. Прийшов він до Києва ще хлопцем, як йому було двадцять літ, спершу був за хлопця-попихача у галантерейній крамниці, тоді дослужився до прикажчика (Б. Грінченко); Підозріваю, що куховаркою, як і нянькою, була властиве вона [пані], а служниця, дівча літ 12-ти, була тільки попихачем (Леся Українка); // Той, хто служить у кого-небудь; слуга, служник. – Що я тут? – наймичка, попихач. А там – сама хазяйкою буду... (Панас Мирний); Гервасія Салогана і досі звуть не управителем, а теж економом, і це неабияк шкрябає гоноровитого попихача (М. Стельмах). 2. перен., зневажл. Той, яким кожен розпоряджається, виявляючи свою зверхність. Роздразнена Андрієва уява додавала тут багато лихого до недоброго, малювала йому сироту-безбатченка, попихача у всіх, кому тільки він попаде під руки (І. Франко); Роман – людина ніжної і сумирної вдачі .. При його м'якому характерові іншим, зубатішим, здається, легко було б його заштовхати, перетворити в попихача, проте насміхатися з нього, скривдити його ніхто не наважується (О. Гончар); * У порівн. Я наче той попихач: куди пхнуть, туди і йду (Номис); // Той, хто добровільно прислуговує кому-небудь. – А ми... панськими попихачами повиростали, надією князів, воєвод та їхніх дозорців поробилися (Іван Ле); На Прагу кинулись [палії], на Відень і Париж, знайшли попихачів в Софії й Будапешті, щоб і на нас підняти руку, врешті (С. Голованівський).