постій[пості́й]

ПОСТІ́Й, то́ю, ч. 1. розм. Тимчасове проживання або ночівля на квартирі в кого-небудь. – А коби я у вас попросився на постій, хазяєчко? (В. Кучер); Плата за постій; // рідко. Помешкання, яке здають внайми кому-небудь. Його оклунки вносили до хати дядько й жінка – господарі постою (Олесь Досвітній). 2. заст. Тимчасове перебування військових частин у певному населеному пункті; розміщення солдат і офіцерів у приватних будинках, квартирах. Прийшли у ту слободу, де вона жила, салдати [солдати] на постій (Г. Квітка-Основ'яненко); Давно се діялось колись, Ще як борці у нас ходили По селах та дівчат дурили, З громади кпили, хлопців били Та верховодили в селі, – Як ті гусари на постої (Т. Шевченко); // рідко. Помешкання, тимчасово зайняте солдатами або офіцерами. Знаходились серед них [козаків] і такі, що досить вільно поводилися з майном міщан, вередували постоєм (Іван Ле); Кімната була чимсь середнім між майстернею слюсаря-кустаря і тимчасовим постоєм солдата (В. Собко); // розм., рідко. Військові частини, що тимчасово перебувають у певному населеному пункті. Переляканий пан покликав військо; бунт успокоєно різками і військовим постоєм, що, пробувши в селі дві неділі, вичерпав усі засоби не тілько у селян, але і в дворі [пана] (І. Франко); Франко-грецький постій, кидаючи зброю, знімаючи руки догори, заметушився, не бачачи ворога і не знаючи, куди ж іти в полон! (Ю. Смолич). 3. розм., рідко. Чиєсь житло. Шукай людину скрізь: на бідному постої, У закутку нужди і в пишному покої (В. Мисик). (1) На посто́ї [бу́ти (стоя́ти і т. ін.)] – тимчасово перебувати в якомусь населеному пункті, на квартирі в кого-небудь (про військові частини або окремих солдат і офіцерів). До Сергунька та Скоробагатька прийшов їхній старший сержант, що був на постої через кілька дворів од них (Є. Гуцало).