пірнач[пірна́ч]

ПІРНА́Ч, а́, ч. Давньоруська холодна зброя, що являла собою металеву головку з гострими виступами, насаджену на держално; вид булави (у 2 знач.). Кинув геть юнак пірнач злотистий і зломив надвоє гостру шаблю (Леся Українка); Зійшлися перші лави, Дзвенять шаблі, дзвенять мечі, Над полем бою величавим Злітають горді пірначі (Я. Шпорта); * У порівн. Не сказала віла біла й слова, тільки погляд кинула урочий, наче той пірнач блискучий, гострий (Леся Українка); // У козацькому війську – ця зброя як знак влади полковника. – Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у судді! – Да що по тому пірначеві! – каже Костомара. – Козаки судді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають (П. Куліш); Гетьман урочисто, на очах усього війська, вручив Богуну полковницький пірнач (Я. Качура); Козацьке військо вирушає в похід. Майорять різнобарвні прапори. На чолі полків гарцюють на баских конях полковники з пірначами в руках (з наук.-попул. літ.).