рвучкий[рвучки́й]

РВУЧКИ́Й, а́, е́. 1. З раптовими різкими поривами неоднакової сили; поривчастий, нерівномірний. Край степовий! Ой та вітер дикий, рвучкий! Як ударить – телефонні струни рве, крутить в пучки! (П. Тичина); Дорогу до Коломиї замітала рвучка і колюча хуртовина (Т. Масенко); Шлях заносять рвучкі сніговиці (П. Воронько); Шашло не почув пострілу, тільки рвучкий відкат гармати (Ю. Збанацький). 2. Який здійснюється раптово, з великою швидкістю; дуже швидкий. Рвучким рухом Василь зупинив лебідку (І. Волошин); Гайдай схопився за маузер. Оксана рвучким жестом спинила його руку (О. Корнійчук); Берник швидко присів і рвучким стрибком перенісся на край урвища (І. Муратов); Лікар забігав по кабінету рвучкими кроками (І. Микитенко); // Уривчастий, різкий. Раптовий сміх [Самка], хрипкий і не по літах басистий, рвучкий, як і властивий йому тон балачки, були його характерними рисами (Олесь Досвітній); З глибини ночі почувся рвучкий, бадьорий гудок паровоза (М. Трублаїні); Котрийсь із парубків зненацька починав голосно співати коломийку до танцю, кидаючи слова в такт рвучкої і лагідної музики (Т. Масенко). 3. Запальної вдачі, енергійний, швидкий (про людину). Реджі змарнів і став хмурим, але по-давньому стрункий і рвучкий в рухах (І. Кочерга); Кремезний та рвучкий юнак то сідав на табурет, то бігав з кутка в куток (О. Ільченко). 4. до чого, розм. Який відзначається великим потягом, прагненням до чого-небудь. Бувалий [Степан Облога], сердешний, рвучкий до науки. У нього розумні, натруджені руки (П. Воронько).