розпач[ро́зпач]

ро́зпач -у, ч. Стан сильного душевного болю, безнадійності, безвихідності; відчай. Впад а ти в р о зпач — піддаватися почуттю сильного душевного болю, безнадійності, безвихідності. З р о зпачу — будучи охопленим почуттям сильного душевного болю, безнадійності, безвихідності.

РО́ЗПАЧ, у, ч. Стан сильного душевного болю, безнадійності, безвихідності; відчай. Жіночі уста шепочуть благання; очі піднесені догори..; але в жадних не світиться ні жах, ні розпач (М. Старицький); Палаюча стеля впала на Охрімову голову, коли він намагався витягти напівбожевільну від розпачу матір (З. Тулуб); Прослалася дорога – вся в снігах, і простори – горбаті і безкраї – подвигнуть розпач (В. Стус); Так ця поява [Змія] греків настрахала! Чекали ранку. Розпач огортав (Л. Костенко). Вкида́ти у ві́дчай (у ро́зпач) див. вкида́ти; Дово́дити / довести́ до розпу́ки (до ро́зпачу) див. дово́дити ; (1) З ро́зпачу – будучи охопленим почуттям сильного душевного болю, безнадійності, безвихідності. Я з розпачу ухватив [вхопив] весло і замахнувся так, ніби хотів перебити рибалку надвоє (Ю. Яновський); З розпачу Максим ліг на сніг і, розкинувши руки, лежав на грудях, тяжко дихаючи (І. Багряний); (…