розчулений[розчу́лений]

РОЗЧУ́ЛЕНИЙ, а, е. 1. Дієпр. пас. до розчу́лити. Розчулені прощанням з рідними, односельчани довго їхали мовчки (Григорій Тютюнник); Василь розчулений добрістю матері, йому кортить, як колись у дитячі роки, пригорнутися до її щоки (Д. Бедзик); Розчулена бучними врочистостями породілля починає мріяти, що тепер у її подружньому житті настануть приємні зміни (М. Слабошпицький). 2. у знач. прикм. Приємно схвильований, зворушений. Дідусь схопив руку старшого лейтенанта, гаряче тиснув її, заволоженими очима дивився в обличчя. Розчулений офіцер не знав, що сказати, а лише бурмотів щось невиразне на зразок привітання (Ю. Збанацький); Вона подала здивованому й розчуленому хлопцеві сонну, мокру від роси троянду (О. Донченко); Підійшла [Марія], розчулена й схвильована, стала, мов біля сестри, що сьогодні одружується, простягла до рожево-білого цвіту смугляві руки (І. Цюпа); // Який виражає схвильованість, зворушеність. Розчулений погляд; // Сповнений схвильованості, зворушеності. Пізно вночі Тимко випустив свого постояльця. – Ну, спасибі, ніколи не забуду, – пошепки говорить Джмелик розчуленим голосом (Григорій Тютюнник); У його голосі бриніли розчулені нотки, мова його була повита м'яким ліричним серпанком (Ю. Смолич); Він таки ходив на ту секцію .. і писав про Мар'яну свої безнадійні, розчулені вірші (О. Гончар); Старики прислали такого розчуленого листа, що дочці навіть залоскотало в горлі від радощів (О. Копиленко).