узбіч

Умерлих квітів царство — спить пустиня в піску сорочці золото-червоній. Малюк осот — рослинне чортовиння, екстазу сонця й блискавок погоні. Живі свічки понад землі труною, жорсткий бур'ян нараз кущем горючим. Немов кущі розхилені рукою, розхиляться бездонні віри кручі. І бачиш вічність — небо опалеве і шум червоних полум'я потоків. З-за гір століть веде сузір'я Лева, цей знак монархів, воїнів, пророків. Тьмяніє сонце в хмарі птахів сизих, його вінчають лаври бурі, сині, і грім, мов підпис золотий у книзі, триватиме на сторінках пустині. Автограф грому в царській книзі Левів, написаний вітрами з-під Синаю, з узбіч гори, що шпиль пісків парчевий вінками божих блискавиць квітчає. Синайський вітре, бий в відкриті карти! Без тебе я порожній посуд форми. Ввесь день над віщим джерелом на варті, а ніч — мов біблія червона й чорна.