іменник[іме́нник]

іме́нник I -а, ч. Відмінювана частина мови, що позначає предмет, дію, явище, ознаку тощо, напр.: стіл, читання, вітер, білість і т. ін. II -а, ч. Спеціальний знак, що засвідчує виготовлювача ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів.

ІМЕННИ́К ¹ , а́, ч. У ювелірній справі спеціальний знак, тавро (у 1 знач.), що засвідчує виготовлювача ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів. Відбиток іменника на виробах із дорогоцінних металів має бути рельєфним та чітким, із відтворенням форми іменника та всіх інформаційних знаків (з наук. літ.); Виготовлювач виробів повинен забезпечувати надійні умови зберігання іменників та їхню захищеність від несанкціонованого використання (з наук.-попул. літ.). ІМЕННИ́К ² , а́, ч., лінгв. Сукупність особових імен людей у даній мові; антропонімікон. Національний іменник має широкий набір скорочених та розмовних варіантів особових імен, наприклад: Петрик і Петрусь, Михайлик і Мишко, Марійка і Марічка та ін. (з наук. літ.).