прикметник[прикме́тник]

прикме́тник -а, ч. , лінгв. Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись із ним у роді, числі й відмінку.

ПРИКМЕ́ТНИК, а, ч., лінгв. Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним в роді, числі й відмінку. Відносні прикметники, що означають приналежність предмета особі чи предметові, звуться присвійними (тітчин, батькова) (з наук. літ.); Залежно від змісту можуть наголошуватись і такі повнозначні частини мови, як займенники, прислівники, числівники. Рідше логічними центрами бувають прикметники (з навч. літ.); Не раз, бува, спокуса перекладати вірші з російської мови слово в слово розбивається об те, що повні форми прикметників – веселая, веселое, веселые – нормальні по-російськи, а в українській літературній мові узаконені форми – весела, веселе, веселі... (М. Рильський). △ Коро́тка (нечле́нна) фо́рма прикме́тника див. фо́рма ; (1) По́вні прикме́тники – прикметники, що в наз. в. одн. мають закінчення -ий, -а (-я, -ая, -яя), -е (-є, -еє, -єє); По́вні…